Тарас Шевченко творив державу у собі, для себе, і для всіх українців! Його вірші, поеми та роздуми є джерелом надії і стимулом до боротьби вже понад два століття.

«Я нічого не хочу, тільки щоб люди свого не цурались…» — ці Шевченкові слова, що їх 1847 року передав кирило-мефодієвець Василь Білозерський під час допиту в ІІІ відділенні імператорської канцелярії яскраво увиразнюють сутність душі і серця того, котрий був і залишається для багатьох українців мірилом правди і справедливості.

207-років сплило як явився Він світу — геніальний український поет, блискучий художник, людина, яку чарував цей світ і яка розчаровувалася в ньому, яка шукала свою дорогу. Утім, йому був даний дар випереджати час і простір, диктувати йому своє бачення істини і правди. Шевченкові Всевишній дав Слово.

Поет жив у, суперечливий час (як і ми нині з вами) першої половини ХІХ століття. Європа ввійшла в стадію романтизму. З’явилися визнані праці романтично-патріотичного та національного змісту таких авторів як Гердер, Фіхте, Палацький…Новий поворот в історії потребував пошуку нових цінностей; пропагуються поняття гідності людини, її права на соціальну свободу, постає культ розуму. Саме тоді виникає національне питання і на арену історії виходять нації.

Тарас Шевченко цікавився історією і, зрозуміло, що найбільше історією України. Першого жовтня 1844 року він пише до чернігівського цивільного губернатора П.І.Гессе, звертаючись за сприянням щодо видання серії офортів «Живописна Україна»: «Історія здивує кожного своїми подіями і напівказковими героями, народ напрочуд оригінальний, земля прекрасна, і все це ніким не показано на очі освіченого світу, тоді як Україна давно мала своїх і композиторів, і живописців, і поетів. Чим вони захопились, забувши своє рідне, — не знаю. Мені здається, що коли б навіть батьківщина моя була найбідніша й наймізерніша на землі — і тоді б вона мені здавалась краще Швейцарії і всієї Італії. Ті, які бачили один раз нашу країну, говорять, що бажали б жити й померти на її найпрекрасніших полях. Що ж нам сказати, її дітям? Повинні любити й писати на славу імені України». Отже, Шевченко прагнув ознайомити інші народи з історією, традиціями, звичаями українців та природою України.

Він звертає увагу на те, що все в його Батьківщині різко відрізняється від інших земель і народів. До речі, Шевченко планував написати ґрунтовну працю з історії України, утім спершу цьому перешкодив перший арешт, а згодом — смерть.

До цих друкованих і усних джерел він підходив небезкритично, даючи при цьому свою оцінку і розглядаючи події, явища, історичних осіб, зокрема їх діяльність, з позиції українця-патріота.

Ідея неперервності історичного процесу України з часів Русі простежується у його писемній спадщині протягом усього життя: «Не сотні вас, а міліони / Полян, дулібів і древлян / Гаврилич гнув во время оно» («Юродивий». Т. Шевченко).

Як великий знавець серця і душі земляків-українців поет знає, як заговорити до нього, сколихнути і примусити мислити і діяти. В 26 років він видає свій перший «Кобзар» (1840), яким нагадує українцям почуття історичної самобутності.

Більша частина його життя минула на чужині: у Санкт-Петербурзі та у казахських степах в засланні, але два концепти залишилися для Тараса Шевченка священними: Україна і українці. Це було завжди предметом його думок, спогадів, прагнень, мрій, туги і болю до самозречення. Тому, поклавши себе на олтар жертовного служіння рідної праматірної землі та земляків, він з повним правом наречений великим українським поетом. Саме «земляками» Шевченко називав українців. Для нього було важливим самовизначення національної приналежності, яке відбувалося на рівні усвідомлення себе як «земляка», «батька», «брата» української спільноти! За цими ж назвами відбувалося і визначення письменником і його оточення, літературних героїв. Існує ще один критерій, за яким Шевченко виокремлює національну спільноту: усвідомлення належності до «козацького роду».

Тарас Шевченко, взявши на себе відповідальність за формування душі і духовності української етнічної спільноти на усіх соціальних рівнях, виконав це через створення новітньої української літературної мови — єдиної системи кровообігу нації.

У XVIII та XIX століттях мовний націоналізм був головним питанням європейських рухів, адже мову вважали головною видимою ознакою групової ідентичності. А пробудження культурної ідентичності, як відомо, веде до вимоги визнання та територіальної незалежності. Національні питання в імперіях завжди є їхнім вразливим місцем. Не виняток цьому і росія. І Шевченко загострив мовне питання.

Його Батьківщина пройшла тривалий і задокументований розвиток, історична цілісність якої не викликала у поета жодних сумнівів. Ставши частиною «єдиної та неподільної імперії», де «Од молдованина до фіна / На всіх язиках все мовчить, / Бо благоденствує!», Україна втратила свої місцеві свободи і традиції, і це переконує Шевченка, що російський вибір українців був не на їхню користь.

Історична земля, Україна, — це для нього джерело спогадів. І вона не є в його описах просто декорацією для ліричних героїв. Вона є національно — історично-культурною специфікою: Дніпро, степ, гори, кручі, могили обертаються на символи автентичного національного досвіду, на символи народних чеснот і чистоти душі; витворює міфи про боротьбу за благородну справу — боротьбу за свою землю, за свою батьківщину, боротьбу проти чужинців, це нагадує про опір зайдам. І навпаки, суто історичні пам’ятки давнини стають складовою частиною романтичного відродження історії, вони «натуралізуються».

Шевченко показує ще один шлях, по якому можна повернутися до моральних основ покоління нинішніх і прийдешніх. Це звернення до культу золотої доби — до Гетьманщини. Мета — надихнути народ. Такі нагадування про моральні приклади з етнічної минувшини — це як пробудження після довготривалого сну: не випадково у Шевченка є три поезії під назвою «Сон», одна з них комедія. Це воскресіння славетного минулого спільноти. Перефразовуючи Ентоні Сміта, можна сказати: «Видиво етнічної золотої доби показувало сучасним українцям, що було „автентичне їхнім“ і як знову стати „собою“ у вільній Україні». Нації спираються на ідентичність. І чим ця ідентичність міцніша, — тим краще для нації. «Націю зображують як одну велику родину, її членів — як братів і сестер, дітей батьківщини, вітчизна тощо. Таким чином, національна родина відкидає і заступає індивідуальну родину, але пробуджує не менш міцну вірність і палку любов», — пише Ентоні Сміт.

Світогляд людини — поняття комплексне, але головним проявом світоглядних засад є політичний напрямок думання. Тому у творчій спадщині Шевченка знаходимо і його політично-державні міркування.

Поет іде далі захоплення українським автономізмом і козацьким республіканізмом «Історії Русі», він говорить про «волю» в значенні «свободи», «незалежності»: ” У нас воля виростала, / Дніпром умивалась, / У голови гори слала, / Степом укривалась!” («І мертвим, і живим….»); «Бо де нема святої волі, / Не буде там добра ніколи. / Нащо ж себе таки дурить?» («[Царі]»). Дослідник Д. Богачевський зауважує, що Шевченко «не вглиблювався у проблему форм державного устрою України, не присвячував йому окремої уваги і всякі комбінації на цю тему, а зокрема чи він ви ображав собі будучий устрій як „народне-правний“, чи „демократичний“, чи „гетьманський“, чи може „республіканський“ — не мають наукових основ». Шевченко творив державу у собі, для себе, і для всіх українців; вона жила в ньому, в його уяві і творчості, це було сподівання з надією; воно не вмерло зі смертю Шевченка, а в тому й суть національно-визначальних постатей, які живуть поза межами свого часу, бо вони знаками-символами (як Шевченко поезією) тримають і витворюють національну ідентичність.

Пов’язуючи своє життя з життям своїх земляків-українців, Шевченко самовіддано і служить їм до останнього. Тому і сказано було поетом оте вічне: «Я нічого не хочу, тільки щоб люди свого не цурались»…

Власний практичний досвід має значно більший вплив нас відомість, аніж випадкові контакти з оточенням. Але бувають і винятки, тоді це вже люди надзвичайні, особливо якщо Всевишній дав їм Слово.

Світлана Брижицька, заступник генерального директора з наукової роботи, кандидатка історичних наук,

Шевченківський національний заповідник м. Канів

Фото 831 бригада тактичної авіації