… наш взвод закріпився на околиці Дебальцевого. Я – номер обслуги ЗУ-23-2, що стояла на станку в кузові нашого УРАЛа.

Це був сонячний вівторок 17 лютого 2015 року, подекуди проходили чутки про передислокацію. Ближче до 4 години вечора розпочався артобстріл. Клали прицільно по нашим об’єктам і дуже щільно.

Командир взводу запропонував на ночівлю залишитися на ваговій, в приміщенні. Я сказав, що при такому обстрілі варто шукати щось глибоке. Тому вирішили повернутися до прикопаної «зеушки». Приблизно об 11 вечора прийшла команда на евакуацію. Коли бігли до машини, в яку вже вантажилася  сусідня рота, побачили, як догорає приміщення вагової… Бог нас любить. Я подивився на взводного, він тільки знизав плечима…

… о першій ночі знов почався щільний артобстріл. Пам’ятаю, як хтось прокричав “Бігом до УРАЛа!”. В цей момент мене підкинуло вгору і обпекло лівий бік…

Я лежав на землі, нічого не відчуваючи і не міг навіть подати голос. Ледве повернув голову. Побачив ще декількох пацанів, які лежали біля мене. Деякі були в крові. Я бачив наш УРАЛ і в голові майнула думка – поїдуть без мене…

Я бачив, як хтось підбіг до місця, де ми валялися і пробував пульс у хлопців.  Я чув слова – “двісті, двісті, двісті”… Я чудово розумів, що всі мертві.

І тут я зібрав усі сили, і почав кричати! І мене почули! “Є живий!”

Пам’ятаю, я кричав поки мене вантажили в кузов. Пам’ятаю, як там був хлопчина, курив сигарету. Я попросив дати мені сигарету. Він підніс її мені до губ і я затягнувся. Довго кашляв. Потім запитав його: «Сильно мене коцнуло?»

– Та трохи є, брат.

… і опустив очі.

О сьомій ранку почало світати, нас привезли в Артемівськ. Мене зняли з вантажівки і занесли в лікарню.

Потім все в тумані… Було купа операцій, ампутували ногу і кисть. Реабілітація, дружина, діти. Життя. Хоча й скалічене. Але життя.

Зараз живу в селі з сім’єю, хочу відкрити свою ферму. Побратими допомагають.

Інколи важко. Деколи із останніх сил все роблю, так само, як кричав тоді, коли вижити хотів.

Олег.

Записано пресслужбою 58-ї ОМПБр