Під маскувальною сіткою то там, то тут спалахують вогники цигарок, над нею – світять зорі. Артилеристи з розрахунку “Діда” чекають, доки небо буде “чисте”, щоб пристрілятися. Нещодавно у командира гармати був другий день народження. Ворожий снаряд прилетів за метр від нього в капонір і… не розірвався.

“Мене військкомат два місяці відмовлявся брати воювати, жінка тримала за ногу, але я пробився у військо”, – зізнається “Дід”.

Перший рік він знищував росіян з реактивної артилерії. На початку багато працювали, а далі вистрілювали всього 10 снарядів на тиждень. Відсутність роботи втомила вмотивованого чоловіка, тому він перевівся в іншу бригаду, на американську гаубицю. Зараз вистрілює по 60 снарядів ледь не щодня.

Його розрахунок бадьорий та оптимістичний. Не зізнаються, коли їх “крили” найбільше. І кажуть, що все в них завжди добре. Хоча нещодавно ланцет покоцав їм ствол. Замінили і працюють далі. Вони постійно і результативно відбивають ворожі наступи, знищують живу силу противника, “роззувають” його техніку. Інколи доводиться працювати під ворожими “пташками”. Цим бережуть життя піхоти, хоч і наражають на ризик власне. Але не жаліються, а навпаки радіють.

“Позавчора ми добряче “фестивалили” – покосили росіян касетами! “Жмурів” валялося чимало”, – говорить навідник “Гуцул”.

Він третій рік на контракті в ЗСУ. Починав з артдивізіону, на основі якого утворилась наша бригада. Артилеристи інколи по півроку не виходять зі своїх бойових позицій, постійно живуть під землею та багато й часто стріляють. Але попри складність несення служби та втому, яка всіх огорнула, не втрачають азарт знищувати противника.

“Я знав, на що підписуюсь. Мені служба в насолоду. Краще вже тут робити свою роботу, ніж сидіти в тилу і чекати, що хтось тебе порятує”, – зізнається “Гуцул”.

Фото: Дієго Еррера.

Відділення комунікацій 148-ї окремої артилерійської бригади ДШВ ЗС України