... наш взвод закріпився на околиці Дебальцевого. Я - номер обслуги ЗУ-23-2, що стояла на станку в кузові нашого УРАЛа.
Це був сонячний вівторок 17 лютого 2015 року, подекуди проходили чутки про передислокацію. Ближче до 4 години вечора розпочався артобстріл. Клали прицільно по нашим об'єктам і дуже щільно.
Командир взводу запропонував на ночівлю залишитися на ваговій, в приміщенні. Я сказав, що при такому обстрілі варто шукати щось глибоке. Тому вирішили повернутися до прикопаної «зеушки». Приблизно об 11 вечора прийшла команда на евакуацію. Коли бігли до машини, в яку вже вантажилася сусідня рота, побачили, як догорає приміщення вагової... Бог нас любить. Я подивився на взводного, він тільки знизав плечима...
... о першій ночі знов почався щільний артобстріл. Пам'ятаю, як хтось прокричав "Бігом до УРАЛа!". В цей момент мене підкинуло вгору і обпекло лівий бік...
Я лежав на землі, нічого не відчуваючи і не міг навіть подати голос. Ледве повернув голову. Побачив ще декількох пацанів, які лежали біля мене. Деякі були в крові. Я бачив наш УРАЛ і в голові майнула думка – поїдуть без мене...
Я бачив, як хтось підбіг до місця, де ми валялися і пробував пульс у хлопців. Я чув слова - "двісті, двісті, двісті"... Я чудово розумів, що всі мертві.
І тут я зібрав усі сили, і почав кричати! І мене почули! "Є живий!"
Пам'ятаю, я кричав поки мене вантажили в кузов. Пам'ятаю, як там був хлопчина, курив сигарету. Я попросив дати мені сигарету. Він підніс її мені до губ і я затягнувся. Довго кашляв. Потім запитав його: «Сильно мене коцнуло?»
- Та трохи є, брат.
... і опустив очі.
О сьомій ранку почало світати, нас привезли в Артемівськ. Мене зняли з вантажівки і занесли в лікарню.
Потім все в тумані... Було купа операцій, ампутували ногу і кисть. Реабілітація, дружина, діти. Життя. Хоча й скалічене. Але життя.
Зараз живу в селі з сім'єю, хочу відкрити свою ферму. Побратими допомагають.
Інколи важко. Деколи із останніх сил все роблю, так само, як кричав тоді, коли вижити хотів.
Олег.
Записано пресслужбою 58-ї ОМПБр
