Дмитро – командир відділення у піхотному підрозділі 128 ОГШБр. Він поки сержант, але фактично працює на офіцерській посаді. До 2017 року служив у ЗСУ на контракті, відтак звільнився й працював на цивільній роботі – влаштувався в німецькій фірмі водієм фури. За кермом багатотонної вантажівки Дмитро об’їздив усю Європу, заїжджав навіть у Африку. Гарно заробляв, але як тільки почалася повномасштабна війна, залишив високооплачувану роботу й повернувся в ЗСУ. Спочатку в свою попередню частину, яка виконувала завдання переважно в тилу, а потім перевівся в бойову бригаду – 128 ОГШБр.
– Я вважаю себе патріотом не на словах, а на ділі, тому й повернувся в ЗСУ, – пояснює Дмитро. – Перевівся в бригаду восени 2022 року під час звільнення Херсонщини. Далі нас перекинули на Бахмутський напрямок, наш підрозділ воював у Соледарі. Ми вели ближні бої, перестрілювалися через вулицю, ворог наближався на 40 метрів і ближче. Спочатку це були «вагнери» з числа зеків, потім у місто заїхала велика колона регулярних військ росармії і тактика бою помінялася.
В останні дні грудня 2022 року Дмитро виводив своє відділення з бойових позицій на заміну й отримав важке поранення.
– Я йшов заключним. Росіяни обстріляли нас із АГС (автоматичний гранатомет) і один із вогів (осколкова граната) вибухнув за кілька сантиметрів від моєї правої ноги. Мене оглушило, з’явився сильний біль, я крикнув хлопцям, що 300, і накинув турнікет. Ще не розумів, що сталося, тому піднявся й намагався йти. Але зразу впав. Знову піднявся і знову впав. Тільки тоді побачив, що правої ноги вище ступні немає, вона теліпалася на шкірці. Хлопці поклали мене в спальний мішок і понесли на точку евакуації. А звідти бронетранспортером евакуювали до медиків.
Кілька місяців Дмитро лікувався в різних госпіталях, переніс чотири операції. Ступню з частиною гомілки довелося ампутувати, але через 2,5 місяці боєць став на протез, хоча лікарі попереджували, що рана ще не зажила як слід.
– Я наполягав, хотів чимшвидше навчитися ходити без милиць, – пояснює Дмитро. – Мені дали хороший протез, напівспортивний. Я швидко звик до нього і скоро разом із протезистом навіть почав грати в футбол. Для когось втрата ноги може стати справжньою трагедією, але я з самого початку налаштував себе, що повернуся до повноцінного життя. Від настрою, мотивації дуже багато залежить.
Отримавши інвалідність, боєць міг звільнитися із ЗСУ чи хоча би перейти на службу в якусь тилову частину. Але несподівано для багатьох написав рапорт і повернувся в свій бойовий підрозділ.
– Дружина спочатку була проти й намагалася відговорити мене, – каже Дмитро. – Але вона знає, що я затятий – як щось вирішив, то не відступлюся. Тому прийняла мій вибір. Моя родина з Рівненщини, ми з дружиною виховуємо двох дітей. Молодший син, дізнавшись, що я повертаюся на фронт, хвалиться перед друзями: «Мій тато на війні, він кіборг із залізною ногою!»
Люди, котрі не знають про поранення Дмитра, навіть не помічають, що він на протезі. Боєць вільно водить машину і часто сідає на місце водія-механіка бойової гусеничної техніки – підвозить своїм товаришам на бойові позиції боєкомплект чи провізію.
– Для мене немає проблеми виконувати бойові завдання, – каже Дмитро. – Як тільки треба, сідаю в пікап чи гусеничну техніку і їду. – У нас багато таких хлопців, вони усвідомлюють, чому тут. Частина цивільних не розуміє, що насправді відбувається на війні. Телевізор чи інтернет це одне, а побачити наживо – зовсім інше. З початку війни стільки наших побратимів загинуло, що ми не можемо залишити все просто так, треба воювати. Особисто я воюю за своїх товаришів – загиблих і живих. І за свою сім’ю – не хочу, щоб ворог дійшов до мене додому…
Служба зв'язків з громадськістю 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади
