Це «Білий» - санітарний інструктор нашого батальйону.
З перших днів повномасштабної війни він у лавах Сили територіальної оборони ЗСУ та за два роки війни пройшов оборону Києва, Херсонську операцію, Бахмут та інші не менш гарячі напрямки.
Відчуття війни було. Але в мене був приятель, на жаль, він отримав Героя України посмертно. Він у ЗСУ з 2016 року був. Так от я завжди його питав:
– Буде?
– Буде!
– Коли?
– Я скажу, коли боятися, - відповідав той.
Він набрав мене 24 лютого о четвертій ранку та сказав: "Почалося." На наступний день я із кумом вже були у лавах ЗСУ. З нами збиралася і моя дружина, але ми її відмовили.
Війну Білий почав стрільцем та у цій якості, можна сказати, здобув другий день народження.
27 лютого – я вважаю що почався новий відлік, все, що я прожив після цієї дати - то подарунок долі. Ми були на одному напрямку оборони Києва, коли нам повідомили, що у наш бік рухається ворожа колона, де близько 30 одиниць бронетехніки. Ми зайняли позиції, я лежу і тут на мене вилітає БТР. А в мене в руках автомат і все, нічого більше. Він проїздить прямо повз мене, я бачу впритул його колесо і тут чийсь крик – не стріляти, наші! То хлопці з ЗСУ підскочили. І так одразу на душі радісно стало. А колону ту, ворожу, розвалили на підступах.
Потім була Херсонська операція, в якій Білий ще був стрільцем. Перед виходом з Херсонщини, де він із побратимами був п’ять місяців, йому запропонували стати санітарним інструктором.
В мене є освіта, яка споріднена з медичною – логопед-дефектолог. Я працював за спеціальністю давно, але базові речі я розумію. Раніше при отриманні такої освіти паралельно давали облікову спеціальність військової медсестри чи медбрата, але коли закінчував я, такого вже не було. Тож я подумав – а чого б ні? Навіть, як що я врятую одне людське життя - це буде на одне життя більше ніж нічого.
Тож свої наступні бойові – у Бахмуті, він їхав вже медиком.
В Бахмуті було жорстко. По нашому стабпункту постійно прилітало. Іноді поряд прилітало таке, що про себе думав – слава тобі Боже, що вони косорукі та не попали. Від одного тільки прильоту у двір лишилася воронка понад два метри вглибину. Часто під обстрілами доводилося носити поранених. Одного разу привезли хлопця, в нього ноги посічені. А в ньому ваги - далеко за сотню кілограм. І я розумію що ми его не понесемо. А тут ще і обстріл. І я йому кажу – братику, ти мусиш бігти, причому так, як ніколи до цього не бігав. І він побіг. Спираючись на мене – побіг. Коли добігли, сказав що сам не вірив в те, що зможе.
Але найбільше запам’яталося не це. В перший день нашого чергування до нас прийшов майор, в літах такий дядько, контужений, скаржився що рука болить. Ми подивилися, а в нього величезний, розміром з фалангу великого пальця, уламок у лікті та такий самий в плечі. Сказали йому, що потрібна евакуація. Він відмовився, сказав витягати уламки тут, бо в нього на позиції 20 хлопців молодих, необстріляних. Так він і пішов. Більше ми його не бачили.
Коли постійно бачиш кров, легко втратити мотивацію, але у Білого вона є, навіть через два роки війни.
Коли ми прийшли в ЗСУ, нам сказали – потрібно стримати ворога, поки прийдуть навчене військо. І ми тримали. А зараз розумію, що тим навченим військом стали вже і ми. Є досвід, розуміння. Отже, наша задача - утримати ворога. А ще, в мене дядько загинув, та і побратимів багато. Тож моя мотивація бути тут у тім, що я дуже хочу, щоб ці втрачені життя не були даремними. Не ті книжки ми читали й дитинстві, щоб лишитися осторонь.
Служба зв’язків з громадськістю 241 окремої бригади територіальної оборони ЗСУ
Читайте також
Всі новини
