Хлопець з Луганщини став одним із найкращих пілотів Су-25, взірцем – для своїх, жахом – для окупантів
Коли Владу було шість, його намагались вбити. Луганщина, бандити, перестрілка... Хлопця врятував правоохоронець Юрій Покусаєв… Загинули усі – молодший брат Влада, його мати, колега Юрія… Місцеві реаніматологи були налаштовані скептично. Та Влад вижив!
У свої 28 він зустрів велику війну. Його намагались вбити ледь не щодня! Харківщина, Київщина, Донеччина, Луганщина, ворожі винищувачі та ППО! Чоловіка рятували професіоналізм, стресостійкість та жага перемоги! Рашисти були переконані, що – «Авіації в Україні вже не існує!» Але глибоко помилялись. Влад впевнено випалював окупантів та їх техніку!
Повний кавалер орденів «За мужність» – один із найкращих українських льотчиків-штурмовиків тридцятирічний Владислав Риков, здійснить останній 385 політ... Його вбила російська ракета…
– Це був звичайний бойовий день. Ранок 7 лютого. Типове завдання – вогневе ураження противника. Розбір цілі, обговорення, підготовка… Все, як завжди… Влад потиснув руку. Виліт… Жити йому залишалось 17 хвилин, – пригадує Герой України підполковник Ростислав Лазаренко, командир Владислава. – Насправді, ти ніколи цього не відчуваєш... Війна чомусь забирає найцінніше саме в той момент, коли ти максимально спокійний, коли думаєш, що обстановка більш-менш і це звичайний політ…
Я слідкував за парою наших штурмовиків на пункті управління, бачив винищувач противника. Ракета Р-37, яку окупанти вже досить давно не використовували, не залишила шансів. Долі секунди… Ведений бачив, як у літак ведучого прилетіла ракета. І я бачив. Влад нічого не встиг сказати в ефірі.
Я переконаний: це була помста, адже напередодні ми конкретно «насипали» рашистам. Звісно, до останнього сподівався, що Влад якимось дивом попри низьку висоту, зумів катапультуватись, що він живий, зараз ми його заберемо, а потім довго разом усе обговорюватимемо… Влад був дуже цінний для мене. Давно прийняв рішення берегти його, принаймні намагатись. Та як вберегти на війні?
Не знає відповіді на це запитання і батько Влада – той самий янгол-охоронець Юрій Покусаєв, який понад 20 років тому врятував хлопчику життя на Луганщині, дізнався, що в малого зовсім немає рідних та оформив опіку.
«Оце малому пощастило!» – жартував тоді голова місцевої ОДА. «Це я везунчик!» – відповів Юрій… А йому і справді пощастило…
– Син постійно проводив зі мною час на аеродромах, школярем я покатав його на легкомоторному літаку. Він так горів небом! Потім створив для Владика та його друзів Авіаційний навчальний кадетський центр. Центр і досі функціонує, чимало нинішніх героїв є його вихованцями. Тож, коли дійшов час обирати ВНЗ, навіть запитання не стояло – тільки ХНУПС. Моє життя тісно пов’язане із авіацією, тож ми годинами могли обговорювати різні професійні моменти. А з початку широкомасштабного вторгнення ще й «працювали» поруч, син – у бойовому штурмовику, я – із цивільним повітряним патрулем. Траплялось, що і пуски по нас здійснювали майже одночасно… «Па, ти там всі ракети зібрав?» – жартома запитував син, а я лиш тішився, який він діловий виріс. Чомусь завжди самовпевнено думав, що із ним все буде добре… Я дуже рано став батьком і, на жаль, дуже рано втратив сина…
Владислав мав цікавий позивний – «MAGIC», що в перекладі із англійської «магія», його дали за віртуозний стиль пілотування. Та усі, хто знав його особисто кажуть, що він насправді був чарівним – і на землі…
– Я бачив у ньому майбутнього командира, на випадок якщо я загину, – розповідає Ростислав Лазаренко. – Він прикривав мене – і не лише в небі, завжди був поруч, всі проблеми ми вирішували разом, спілкувались десятки разів на день… Насправді, я продовжу з ним спілкуватись. Тільки тепер це будуть лише монологи. Перший бойовий виліт після втрати когось із побратимів я часто робив саме разом із Владом. Так би мовити «політ честі»… Цього разу його доведеться робити самостійно, як і багато речей у житті… Уже без Влада ми пересядемо на F-16. Він був одним із найкращих учнів на курсах англійської мови і мріяв про сучасні літаки, які зможуть краще захистити Україну і перемогти ворога.
У Влада залишилась дружина та маленька донечка Міра. Командир обіцяє – завжди підтримуватиме їх!
– Ми давно домовились із Владом, якщо загине хтось із нас, то інший буде дбати про його родину. Влад дуже любив своїх дівчат, півтора роки від початку вторгнення практично не бачився із родиною і дуже засмучувався з цього. Тож орендував квартиру відносно недалеко від розташування підрозділу і нарешті почав частіше їх обіймати. Я близько знаю його дружину, часто грався з донечкою. Тепер Влада немає і за них відповідаю я, обіцянку потрібно виконувати…
P.S. Владиславу Рикову присвоєно військове звання «полковник» (посмертно), поховали пілота на Алеї Слави у Вінниці – місті, в якому він ніколи не жив, та саме тут мріяв оселитись із родиною після перемоги… Побратими твердо вірять, що згодом здійсниться і ще одна мрія Влада – про сильну і мирну Україну! І робитимуть для цього усе можливе!
Анастасія Олехнович
Фото Костянтина та Влади Ліберових
Командування Повітряних Сил ЗСУ / Air Force Command of UA Armed Forces
Читайте також
Всі новини
