У перший день повномасштабного вторгнення росіян Віталій із шістьма друзями, посадивши в автівки трьох жінок (дві вагітні на 7 й 9 місяці), виїхали зі свого рідного села на Сумщині в Закарпатську область до родичів. По дорозі їм довелося обігнати кілька російських колон із бойовою технікою, що рухалися в бік Києва. За три дні друзі добралися до Закарпаття, зареєстрували вагітних жінок у місцевій лікарні, а далі, порадившись, пішли у військкомат. Жоден із них не підлягав мобілізації, адже найстаршому, Віталію, тоді було всього 25. Проте всі наполягли, що хочуть воювати, так і потрапили в 128 окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду. Зараз семеро друзів-земляків служать у підрозділі безпілотних літальних апаратів. Віталій дослужився до сержанта, бойові товариші дали йому позивний Янек.
– Усе через те, що я вмію пародіювати Януковича, – посміхається Віталій. – В армії без гумору важко, хоча ми займаємося дуже серйозними справами. Робота з дронами – специфічна, тут треба не тільки руками рухати, а й головою кумекати. І постійно вдосконалюватися, тому що пов’язані з дронами технології дуже швидко розвиваються. Рішення часто доводиться приймати на ходу, вірніше, на льоту. Якось, коли я ще працював зі скидами (дрони, що скидають вибухові боєприпаси на ворога) й полетів на ворожу позицію, побачив через камеру, що дрон починають обстрілювати з автоматів. А через кілька секунд у камері з’явилися іскри й дим – загорілася батарея. Треба було терміново скидати боєприпас, щоб не втратити дрон повністю, і я зумів скинути його так, що ворожий піхотинець отримав поранення.
Віталій і сам неодноразово потрапляв під ворожі обстріли, під час яких «заробив» дві контузії.
– Ми вдало попрацювали під час одного виїзду – бахнули три ворожі машини, поранили піхоту. Але росіяни засікли наше місце й відправили FPV-дрони. Нас, по суті, врятувала маскувальна сітка – оператор дрона подумав, що ховаємося під нею й залетів туди, а ми були за два метри. Гахнуло тоді добряче. Ми кинулися звідти й тільки встигли заскочити в бліндаж, як посадку почали крити з арти й мінометів. Там я й отримав свою контузію. Наша артилерія засікла ворожу батарею й відкрила вогонь, так що вони врешті-решт замовкли, і ми змогли вибратися звідти. В лікарні мене «прокапали» тиждень, а далі я поїхав у заплановану відпустку.
Дружина Віталія ще навесні 2022 року народила доньку, зараз їй уже два роки. Саме заради своєї сім’ї у першу чергу воює боєць.
– Я не жалію, що пішов у ЗСУ. Шкода, що донька росте без мене, без батькової уваги. Але я прийшов сюди, щоб моя дитина спала спокійно. І не тільки моя. Вважаю, що обов’язок кожного чоловіка – захищати свою домівку, свою сім’ю. Десь треба чимось і жертвувати. Ми, семеро друзів, могли й не піти в ЗСУ, говорити, наприклад, що не народжені для війни. Ніхто не народжений, ми ж не народилися з автоматами. Але всьому можна навчитися, а іноді й треба…
Фото й текст: служба зв'язків з громадськістю 128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада
