Війна навчила нас усіх цінувати дружбу та вірність

30 річний Юрій В. родом із Дубенщини. Вже майже два роки він служить у складі 23 інженерно-позиційному полку Командування Сил підтримки Збройних Сил УкраїниУкраїни. Доброволець мобілізувався одразу ж після початку широкомасштабного вторгнення росії в Україну.

Юрій не єдиний син у сім'ї, котрий став на захист Батьківщини. На рік молодший Олександр, ще задовго до лютого 2022 року, ніс службу в одній зі штурмових бригад. На жаль, наразі родина немає жодного зв'язку із Олександром. Після виходу на позиції захисник більше року вважається безвісти зниклим. Та все ж рідні не втрачають надії й сподіваються, що Олександр живий.
Юрій Васильович народився у великій, дружній сім’ї, де п’ятеро дітей. Батьки прищепили своїм нащадкам найкраще, що могли. Навчили жити по совісті, бути добрими людьми та любити Україну. Тому й не дивно, що старші сини без вагань одягнули однострій й пішли визволяти країну.

- Війна мене застала у столиці. Я там працював. Вибухи на світанні свідчили, що починається велика й серйозна війна. Новини  в Інтернеті рясніли заголовками про ракетні атаки по всій Україні. Почались евакуації. Я поїхав додому, - розповідає Юрій.

Вже з перших днів місцеві чоловіки  гуртувались біля сільради, ставали на облік і проходили медкомісії, щоб йти у лави ЗСУ.
- Я одружений. Маю сина Матвійка, який цього року пішов в перший клас. І я хочу, щоб рідні жили у вільній державі.
У 2017 році я відслужив строкову службу. Тому у 2022 році для мене армія не була чимось новим. Я розумів, що настав такий час і потрібно діяти. Тож намагався робити все, що в моїх силах, - ховаючи очі,  каже захисник.

 Вже весною доброволець, разом із побратимами, поїхав у свою першу ротацію. Про те, що він на фронті знав лиш рідний брат-штурмовик та тітка.

 - Рідні довго не знали, де я є. Вони думали, що у військовій частині, а не на фронті. Я не хотів, щоб вони зайвий раз турбувались.

Старався щодня телефонувати. А коли знав, що не буде мобільного покриття, то попереджав про це.
Єдине, з ким більше підтримував зв'язок - це з братом. На жаль, востаннє ми бачились з ним минулої осені. Олександр приїхав після госпіталю. Лежав там, бо мав контузію. Але у жовтні повернувся у свою частину.

За два дні до його зникнення ми розмовляли телефоном. Брат казав, що має їхати на позиції. А далі тиша.  І 4 листопада його офіційно назвали безвісти зниклим. Але всупереч усьому ми надіємось, що він живий. Можливо у полоні. Ми чекаємо на зустріч з Олександром, - з сумом, про рідного брата говорить Юрій.

Протягом двох років ротацій у старшого солдата було кілька. Разом із побратимами доводиться виконувати бойові завдання на різних напрямках фронту.

 - Копаємо окопи, траншеї, бліндажі. Важка це праця. Й одними мозолями на руках не обходиться. Чимало хлопців втрачають здоров'я. Але ми знаємо за що тут стоїмо. Смішно, коли кажуть: "Та їм зарплату платять". То йдіть - мобілізуйтесь!  І у вас буде "зарплата". Тоді зміните свою думку. Ми тут за волю наших і ваших рідних та близьких, - каже воїн.

Також Юрій розповідає про те, що саме діти України надихають військових на ще більшу боротьбу.

- Дитяча підтримка, малюнки, вироби - безцінні. Бліндажі та наші кімнати обклеєні дитячими малюнками. Листи носимо в кишенях чи в бронежилетах.

Влітку мені дружина на Схід передала посилку. Разом зі смаколиками в ній був малюнок від Матвійка. Він намалював сонце і нашу сім'ю. Цей аркуш паперу для мене наче оберіг. Діти і їхня віра в ЗСУ не дають нам опускати руки, - розказує військовий.

Також воїн-інженер розповідає про своїх побратимів, які давно вже наче рідні. Командир підрозділу Володимир К. зумів згуртувати військовослужбовців і вони стали справжньою командою.

- У нас хороший командир. Хоч молодий, але дуже  відповідальний. Завжди за нас хвилюється. І якось Володимир сказав, що без нас він ніхто. Ми аж задумались над тими словами. Напевно, це ще більше нас об'єднало і додало йому авторитету. Ми захотіли стати справжньою командою, де всі за одного та один за всіх.

Може не повірите, але ми справді тут, наче родина. Разом ділимо радість і навіть печаль, бо на жаль на війні без неї не обходиться.

Також у нас є свої "сімейні традиції". Наприклад на дні народження - даруємо імениннику торт. І не важливо, де ми є. А торт й на лінії вогню знайдемо, - посміхаючись каже воїн.
Війна навчила нас усіх цінувати дружбу та вірність. Цінувати та ще більше любити рідних, близьких та тих, хто оточує. Віримо, що переду Україну чекає щасливе майбутнє і ця боротьба недаремна...

СЛАВА УКРАЇНІ І ЇЇ ЗАХИСНИКАМ!
Служба зв'язків з громадськістю 23 інженерно-позиційного полку